КОНЦЕПТОСФЕРА ХРОНОТОПУ ВІЙНИ В КНИЗІ КАТЕРИНИ КАЛИТКО «ЗЕМЛЯ ЗАГУБЛЕНИХ, АБО МАЛЕНЬКІ СТРАШНІ КАЗКИ»

Анотація

Стаття є спробою дослідження провідних складників концептосфери хронотопу війни в книзі малої прози сучасної укра- їнської письменниці та перекладачки Катерини Калитко «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки» на прикладі циклу оповідань із середньовічно-лицарською темпоральністю та оповідання «Мартин», в якому художньо висвітлено сучасну війну на Сході України. Концептний аналіз оповідань дозволяє простежити, яким чином сучасна війна концептуалізується в хроно- топі художніх творів покоління українських письменників, передусім Катерини Калитко, та як це позначається на особливос- тях творчої манери, індивідуального стилю авторки, а також способах взаємодії з читачем.

Мета роботи – виявити та дослідити провідні компоненти концептосфери хронотопу війни в книзі короткої прози Катери- ни Калитко «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки».

Методи. В основі дослідження – методи біографічного, порівняльного, герменевтичного аналізу.

Результати. З’ясовано, що для творчості сучасної письменниці характерне концентроване смислове та вербальне напо- внення хронотопічних концептів, їх герметичність і водночас зовнішня простота. Концептосфера війни в аналізованій збірці складається з концептів води (субконцепти дощу, зливи, річки, моря), субконцептів кам’яного простору (стіни, кам’яної брили та фортеці) та субконцептів-символів національної ідентичності (материнської мови, дерева черешні). Традиційні національ- ні концепти в художньому світобаченні авторки трансформуються та зазнають несподіваних способів переосмислення, що є яскравим індикатором глибоких зсувів у соціальному, духовному, філософському та творчому мисленні письменниці.

Висновки. Концептуальними домінантами авторського хронотопу в збірці малої прози К. Калитко є простір землі як при- тулку в умовах війни не лише як збройної агресії, а і як протиріччя та дисгармонії всередині самої людини, що спричинені усвідомленням своєї інакшості, загубленості, відстороненості й відкинутості соціумом. Моделювання метафоричного та фан- тасмагорійного часу та простору для письменниці є чи не єдиною адекватною стратегією опису абсурдності війни, як явища у загальнолюдському масштабі: через закладені в оповіданнях багатошарові сенси, переосмислення та конструювання тра- диційних і самобутніх, новаторських, суто авторських концептів хронотопу авторка наголошує на антигуманності будь-якого воєнного конфлікту, що загострює й до того складну екзистенцію людей, переконаних у власній інакшості, несумісності з тією географією, в якій з певних причин вони змушені перебувати.