АНАЛІТИЧНИЙ ОГЛЯД ТЕОРІЙ НАРАТИВУ ТА НАРАТИВНОCТІ: CУЧАСНА ЕПІСТЕМОЛОГІЯ ПІЗНАННЯ

Анотація

У статті подано аналітичний огляд сучасних теорій наративу та ключового поняття наративності, які стрімко увійшли в наукову гуманітарну парадигму сучасного знання з кінця минулого століття, кардинально змінивши класичне розуміння наративу як звичайної теорії оповіді “storytelling”.

Мета роботи полягає у з’ясуванні сутності наративу як способу представлення дійсності шляхом аналітичного узагальнення впливових теорій наративності в контексті дискусії між «природньою» та «штучною» наратологією як наріжної проблеми сучасної епістемології пізнання.

Методи. В основу огляду покладено системний підхід, який полягає у комплексному дослідженні наративу; для аналізу теоретичних викладок та гіпотез теорії наративності використано аналітико-інтерпретативний метод, що у поєднанні з історичним методом дослідження дозволив прослідкувати розвиток теорій наративності та виокремлення наратології в окрему галузь літературознавства.

Результати. У ході аналітичного розгляду провідних теорій наративності було помічено суттєвий вплив інтерпретативного повороту в соціальних науках на формування синергійного підходу до аналізу наративного дискурсу та наративного способу пізнання як нової епістемології знання. Встановлено, що завдяки синергії наукових підходів та взаємодії літературознавства з психологією, семіотикою, філософією та естетикою кінця минулого століття, сучасні теорії наративу змістили акцент аналізу з текстового на змістовий план вираження взаємодії знакових систем, представлених категорією суб’єктності. Суб’єктність як цілеспрямована діяльність є категорією буття, пізнання та сприймання, яка інкрустована в культурі як динамічна сутність, Umwelt, та визначає спектр реакцій, асоціацій та межі когнітивного простору сприймання та смислоутворення окремого художнього тексту свідомістю читача. Саме таке розуміння суб’єктності покладено в основу семіотичного трактування знакових систем як самоорганізаційних єдностей (В. Александер, К. Калл, П. Коблі, Ю. Лотман, Ч. Пірс) та тексту як біологічної живої сутності, яка виникає та рухається в телеологічному ключі від «причини» до «цілі» як емерджентний феномен дало поштовх до виникнення нового напряму досліджень наративу – біосеміотики (Т. Себеок, Я. фон Еукскюль).

Висновки. Сучасна теорія наративу є багатогранною завдяки інтегративному характеру сучасної епістемології, утвореної в результаті трансформації естетичних та наукових парадигм. Водночас зміна форм, методів та шляхів аналізу наративності була викликана необхідністю перегляду неефективних структуралістських підходів. Ключову роль у формуванні сучасної багатоаспектної теорії наративу відіграла семіотика як наука про знакові системи, що дозволило інтегрувати різні напрями наукового знання (біологію, лінгвістику, психологію та філософію) у відносно цілісний підхід, що сприяло появі нового напряму досліджень наративу – біосеміотики (Т. Себеок, Я. фон Еукскюль).