Південний архів (філологічні науки)

РОЛЬ ПРОСТОРОВОЇ СЕМАНТИКИ В КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЇ АНГЛОМОВНОЇ ТОРГОВЕЛЬНОЇ СФЕРИ

Сабіна Вікторівна Гудзовата — 2024-07-01

Мета. Встановлення принципів концептуалізації абстрактних торговельних відносин засобами одиниць із просторовою семантикою. Методи. Метод семантичного аналізу використовувався для виділення просторових семантем; метод контекстуального аналізу застосовувався для визначення актуалізації просторових семантичних компонентів у синтаксичних пропозиціях. Встановлення метафоричних аспектів об’єктивації торгівлі та її компонентів було уможливлено застосуванням методу інтерпретації. Результати. Вертикальна вісь, як фізична система відліку та когнітивний архетип, відіграє значну роль в об’єктивації торговельної сфери. На мовному рівні це реалізується із застосуванням просторових прийменників up, down, а також дієслів, семантика яких передбачає вертикальний рух. Концептуалізація торговельної сфери відносно горизонтальної системи відліку передбачає певну її метафоричну об’єктивацію. Горизонтальна шкала має певні точки відліку, що санкціонує вживання таких виразів, як take over, move ahead, lag behind. Ведення торговельних відносин усвідомлюється як рух уперед, тоді як перешкоди осмислюються як те, що відштовхує назад. Висновки. Абстрактні торговельні процеси та відношення між суб’єктами, залучених до торговельних відносин, осмислюються відповідно до вже наявного досвіду концептуалізації просторових відносин між фізичними об’єктами. Збільшення (наприклад, ціни) усвідомлюється як стрибок, підйом вгору, тоді як зменшення концептуалізується як падіння донизу. Перебіг торговельних відносин об’єктивований у свідомості як рух уперед, тоді як дія перешкод осмислюється як відштовхування назад. Абстрактний концепт TRADE осмислюється як фізичний об’єкт, який має певні кордони, може розширювати власні межі, а його компоненти можуть об’єднуватися містками. Такі результати вказують на високий ступінь метафоричності об’єктивації аналізованої сфери, а тому перспективним вбачається дослідження особливостей об’єктивації торговельної сфери в контексті теорії концептуальної метафори.

ДОСЛІДЖЕННЯ МОВИ МЕДІАЗАГОЛОВКІВ: АНАЛІЗ СТИЛІСТИЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ

Майя Григорівна Карпушина — 2024-07-01

Мета. Стаття розглядає багатогранні функції заголовків у новинних медіа. Заголовки не лише інформують, але й відіграють вирішальну роль у приверненні уваги читачів і впливають на їхню інтерпретацію новин. Дослідження має на меті розкрити механізми, за допомогою яких ЗМІ формують громадську думку та створюють наративи, шляхом аналізу стилістичних особливостей, що використовуються в заголовках. Методи. Щоб отримати всебічне розуміння взаємозв’язку між мовою, стилем і значенням у заголовках новин, дослідники застосовують багатовимірний підхід. Це передбачає використання корпусної лінгвістики, прагматичного аналізу, дискурс-аналізу та стилістичного аналізу. Дослідження ґрунтується на вибірці відомих щоденних газет: The Guardian (британське видання), The Washington Post, The Economist та The Wall Street Journal. Результати. Аналіз вибірки заголовків свідчить про широкий спектр стилістичних прийомів, що використовуються в новинних медіа. Такі стилістичні засоби, як алітерація, антитеза, іронія, метафора, персоніфікація та риторичні запитання, зазвичай використовуються для стислого донесення інформації і створення привабливого ефекту. Результати показують, що алітерація є найбільш часто використовуваним стилістичним прийомом, який слугує для створення ефекту, що запам’ятовується і привертає увагу. Метафори посідають друге місце, оскільки вони ефективно передають складні ідеї в стислій формі, створюючи при цьому яскраві образи. Риторичні запитання є третім за частотою використання стилістичним прийомом, який зацікавлює читачів і спонукає їх замислитися над конкретними проблемами. Серед інших важливих прийомів – персоніфікація, лапки, іронія та антитеза. Результати дослідження мають важливе значення для розуміння переконливої сили заголовків у ЗМІ та їхнього впливу на громадську думку. Висновки. Застосовуючи багатовимірний дослідницький підхід і аналізуючи вибірку відомих щоденних газет, дослідження виявляє поширеність різних стилістичних прийомів у побудові заголовків. Алітерації, метафори та риторичні запитання є одними з найпоширеніших прийомів.

ВЕЛЕТНІ ТА ЛІЛІПУТИ НА ТЕРЕНАХ КАЗОК БРАТІВ ҐРІММ

Наталя Василівна Романова — 2024-07-01

Німецькі фольклорні казки – пам’ятки історії, філософії, культури, мови – дають змогу реконструювати як багатовіковий життєвий досвід германців, так і мудрість німецького народу. Мета пропонованої наукової студії полягає у встановленні особливостей морфології двох типів людини сивої давнини – велетнів та ліліпутів, їхньої ролі в житті спільноти. Досягнення поставленої мети реалізуємо через комплексну методику, репрезентовану загальнонауковими методами на зразок аналізу, синтезу, індукції, дедукції, порівняння, описовим методом із прийомом зовнішньої інтерпретації, зокрема аналіз словникових дефініцій, і структурним методом з елементами контекстуального, інтертекстуального й семантичного аналізу. Результати дослідження показують, що людей класифікували за розміром тіла, фізичною силою, зовнішністю, віком, статтю, поведінкою, статусом, освіченістю, місцем проживання, способом життя, родом занять тощо. Виокремлено три основні різновиди суспільних істот, що мешкали на території сучасної Німеччини: люди, велетні, ліліпути. Походження людей еквівалентне природним процесам планети Земля, велетнів і ліліпутів – надприродним відповідно. Словесні позначення людей, велетнів та ліліпутів апелюють до форм однини і множини. Міжособистісні стосунки людей і велетнів, людей і ліліпутів варіюють: від відносно мирних до ворожих, від нормативних до ненормативних. Людей-авантюристів сприймають як хоробрих, комунікативних, розумних осіб, велетнів – як розумово обмежених, сильних особин, ліліпутів – як дуальних енергетичних істот із надприродними здібностями (телепортація, телепатія, ясновидіння). У висновках зазначено, що велетні та ліліпути є типами людиноподібних істот планети Земля, проживають у будинках певних географічних ареалів, зокрема в лісі, горах. Стосунки велетнів і людей корелюють із родом діяльності останніх: землеробів поважають, ремісників зневажають, можновладців атакують, стосунки ліліпутів і людей – прагматичні.

ЯК РОЗІРВАТИ КОЛО МОВЧАННЯ ТА ВІДНАЙТИ ПАМ’ЯТЬ ПІСЛЯ ГЕНОЦИДНОЇ ВІЙНИ («ПОЖЕЖІ» ВАЖДІ МУАВАДА)

Олена Євгенівна Бондарева — 2024-07-01

П’єса Важді Муавада «Пожежі» є дуже актуальною для сучасного українського читача, оскільки занурює його в контексти геноцидних війн поза межами України та Європи. Важливо, що драматург сам є біженцем з Лівану, тож через метафоричний світ східного простору актуалізує чимало цінностей західного світу, таких як особистісна свобода людини, право жінки бути сильною та самодостатньою, цінність родинної пам’яті як досвіду, а не як забобон, поколінні трансформації, відповідальність країн за своїх героїв і своїх злочинців. На прикладі кількох поколінь родини ліванської жінки на ім’я Наваль авторові вдається показати, наскільки визначальною для людини є її внутрішня особистісна свобода, яка забезпечується не лише суб’єктивною мотивацією, але й освітою, досвідом, здатністю брати на себе відповідальність за інших і приймати рішення, у тому числі доволі важкі. Драматург упродовж усієї п’єси відшукує шляхи, як перетворити гіркий травматичний досвід родини / роду на повчальну історію, яка не травмуватиме наступні покоління, а дасть їм шанс вийти із травми. Мета – розглянути п’єсу Важді Муавада «Пожежі» в контексті транспоколінного травматичного досвіду, інтерпретованого з позицій масової літератури і сучасного драматургічного письма. Методи: транспоколінна і трансперсональна психологія, студії травми, студії пам’яті. Результати. Для художнього осмислення українцями нинішнього етапу російсько-української геноцидної війни художній досвід інших культурних практик вбачається продуктивним у двох аспектах: по-перше, художня література фіксує та опрацьовує вже наявні відповіді на багато нагальних питань, які перед українцями ставить війна; по-друге, осмислення дискурсу війни через умовного Іншого створює достатню емоційну та мисленнєву дистанцію, необхідну для повноцінних рефлексій та узагальнень. У цьому плані п’єса Важді Муавада «Пожежі» видається надзвичайно цікавою драматургічною версією осмислення війни як психологічного дорослішання людини, яка прагне обірвати безкінечну транспоколіннєву естафету родинних травм і дати своїм дітям шанс більше не тиражувати ці травми, а перетворити їх на історію, яка не має безкінечно повторюватися, але дає відповіді на багато запитань. Для цього ненависть і неприйняття, які визначали в родині ставлення дітей до своїх батьків, через трагічні життєві випробування можна перетворити на любов і прийняття, і саме цього драматург намагається досягти, створюючи родинну сагу ліванської жінки Наваль Марван – від покоління її бабусі до покоління її дорослих дітей. Закони драматургічного письма не дозволяють розгортати об’ємні картини та велеречиві нарації, вимагають економії вербальних ресурсів, а інтенція на створення саги водночас потребує оповіді та послідовності. Отже, драматург, який мусить тримати в напрузі постійну увагу свого реципієнта, змушений адаптувати власне письмо до рамок сучасної масової літератури, поставивши перед дітьми Наваль завдання, яке можна реалізувати лише у формі захопливого квесту, коли читач / глядач нібито знає на кілька історій більше, аніж самі учасники цього квесту. Висновки. П’єса Важді Муавада «Пожежі» в українському перекладі розширює контекстуальне поле сучасних драматургічних інтерпретацій геноцидної війни в аспектах травми / посттравми, пропонуючи через історію однієї родини, своєрідну родинну сагу, розмову про те, як позбутися негативних спадкових патернів і переплавити глибоку особисту травму в родинну історію, яка засвідчить подолання травми та припинення її подальшого транспоколінного тиражування. Філігранно опрацьована драматургом стратегія посттравматичного зовнішнього мовчання розкриває механізми глибинної внутрішньої роботи індивідуальної людської пам’яті всередині психіки окремої людини, яка пережила травму / комплекс травм. Драматург максимально використовує потенціал сучасної масової літератури, яка концентрується на швидкій, майже кінематографічній подієвості, багатоплановості, детективних сюжетах, квестах, створенні в реципієнта ілюзії, що в конкретний момент дії він знає набагато більше, аніж персонажі твору.

ЩЕ ОДНА МІСТИФІКАЦІЯ ВІКТОРА ПЕТРОВА (В. ДОМОНТОВИЧА): УМАНСЬКИЙ ЕПІЗОД БІОГРАФІЇ НАУКОВЦЯ І ПИСЬМЕННИКА

Тетяна Володимирівна Лопушан — 2024-07-01

У статті зроблено спробу з’ясувати невеликий епізод з життя відомого українського вченого Віктора Платоновича Петрова (В. Домонтовича), котрого недаремно називають одним з останніх українських енциклопедистів. Коло його наукових інтересів було надзвичайно широким, оскільки він поєднував глибокі пізнання в царині філософії, історії, археології, етнографії, фольклористики, мовознавства тощо з непересічним талантом письменника. Однак епоха революційних зрушень першої половини ХХ століття, зруйнованих багатообіцяючих подій національного відродження 20-х рр., а далі жорсткого терору 30-х рр. примусила Віктора Петрова відмовитися від письменницької праці, погодитися на співпрацю з радянськими органами НКВС і аж до смерті приховувати багато фактів зі своєї біографії. Мета дослідження. На основі аналізу масиву текстів біографічних та архівних матеріалів з’ясувати окремі затемнені епізоди життя Віктора Петрова та його взаємини з батьком, а на основі матеріалів, що становлять інтерес радше з погляду локально-краєзнавчого, оприлюднити невідомий раніше момент біографії Віктора Петрова, пов’язаний з історією Уманщини 20-х років ХХ століття. Методи дослідження. Під час дослідження ми користувалися порівняльно-історичним методом для того, щоб на основі історичних аналогій зробити ширші узагальнення щодо розрізнених фактів з біографії Віктора Петрова (В. Домонтовича) та провести паралелі з іншими представниками українського письменства епохи «розстріляного відродження», біографічним (для інтерпретації духовних проявів його особистості в творчому доробку), джерелознавчим (для виявлення, аналізу та критичного відбору архівних і літературних джерел та верифікації наведених у них фактів), евристичним (для висунення та обґрунтування гіпотетичних припущень щодо затемнених епізодів із життя митця) та почасти психоаналітичним (для з’ясування несвідомих чинників, що вплинули на «конструювання» Віктором Петровим своїх автобіографічного та літературного дискурсів). Результати. Один із таких затемнених епізодів пов’язаний із соціальним походженням вченого і письменника, оскільки для продовження своєї наукової карʼєри він вимушений був відмовитися від спілкування з батьком, що в останні роки життя був хіротонізований на єпископа Уманського. Доля єпископа Платона довгий час також була невідомою широкому загалу, хоча пам’ять про нього збереглася, як і його могила біля церкви на старовинному Міщанському кладовищі міста Умані Черкаської області. Поштовхом для наукової розвідки стали щоденники відомого уманського громадського діяча Петра Курінного, у яких було виявлено згадку про відвідини єпископа Платона сином Гавриїлом незадовго до його смерті. Висновки. Дослідження досить значного масиву біографічних матеріалів про Віктора Петрова і його родину дало змогу зробити висновок, що під цим прибраним ім’ям ховався сам молодий вчений, а також висловлено гіпотези, щодо джерел одного із численних його псевдонімів. Для обґрунтування своїх припущень автори дослідження заглибилися в аналіз стосунків між батьком і сином, деякі важливі характеристичні риси їхні особистостей. Зокрема, було спостережено, що батько мав значний вплив на формування інтересу сина до наукової діяльності і прагнув спрямувати його на продовження родинної традиції діяльності в царині проповідництва і богослов’я. Однак особливості епохи, характер, особисті смаки та певною мірою авантюристична жилка Віктора Петрова стали визначальними для непростого й неоднозначного шляху цієї, безумовно, цікавої і непересічної особистості.

ВІД СОЦІОЛОГІЇ ДО ЕДИТОЛОГІЇ ПЕРЕКЛАДУ: МЕТАТЕОРЕТИЧНИЙ ВИМІР

Ірина Миколаївна Одрехівська — 2024-07-01

Мета. Мета статті полягає в дослідженні переходу від соціологічних підходів до едитологічних перспектив у перекладознавстві із зосередженням на метатеоретичному вимірі цього концептуального розвитку. Методи. Використано дослідницькі методи опису, аналізу та порівняння галузі соціології перекладу й теоретичних концепцій редакторсько-видавничих практик у сучасному перекладознавстві. Стаття випрацьовує голістичний підхід для комплексного вивчення видавничих процесів і стратегій перекладу та пропонує розглядати едитологію перекладу як окремий перекладознавчий напрям, ґрунтуючись на метатеоретичному огляді сучасного перекладознавчого дискурсу в його епістемологічній динаміці. Результати. У статті сформовано теоретичну основу для переходу від соціологічних підходів до едитологічних перспектив у перекладознавстві, досліджено розвиток теоретичних міркувань щодо редагування та видання перекладів та їхнього взаємозв’язку із сучасними розробками в теорії та практиці перекладу, а також окреслено методологічні та концептуальні виклики, що постають перед перекладознавством із розвитком едитології перекладу. Висновки. У цій студії позиціонуємо едитологію перекладу як важливий міждисциплінарний напрям перекладознавства, який зосереджує увагу на вивченні багатогранного процесу підготовки перекладних текстів до публікації та роль редакторів-упорядників разом з іншими дієвцями у формуванні кінцевого продукту. Перехід від соціологічних підходів до етимології перекладу підкреслює важливість розуміння зв’язку між соціальними структурами та мовними, текстуальними й наративними конструктами перекладного тексту, скажімо, його адаптації до цільових функцій і культурної транспозиції. Висловлені наукові пропозиції в галузі едитології перекладу, серед них – теорії та типології редакторських втручань, моделі едитологічного аналізу, сприяють всебічному розумінню складнощів, пов’язаних із створенням високоякісних перекладів.